«Брешемо собі і вчимо брехати підлеглих». Хто і з якими порушеннями комуністичних норм будував ЗАЕС, найпотужнішу станцію в Європі

Поділитися:

Початок бетонування фундаменту першого енергоблоку ЗАЕС, 1 квітня 1980 року (Фото:DR)

Автор: Олег Шама

На будівництві ЗАЕС у неймовірному темпі працювали 10 тис. людей, і цей надшвидкий темп пригальмувала тільки аварія на Чорнобильській станції.

«Доводилося ставити намет і жити в котловані», — згадував про свої аспірантські дослідження на будівництві Запорізької атомної електростанції Валерій Бієзбардіс. У 1983-му він, вчорашній студент, приїхав на ЗАЕС вивчати поведінку ґрунту під фундаментами ядерних реакторів. Аби провести так звані штампові випробування, молодому вченому доводилося навіть у холодну пору року не залишати свій дослідний майданчик. Тому Бієзбардісу запропонували очолити технічний відділ станції, хоча він ще й не закінчив аспірантури.

«Будівля реакторного відділення — це унікальна споруда. Воно дуже навантажене — тиск на квадратний сантиметр ґрунту в середньому 5−6 кілограмів, — пояснював Бієзбардіс, якому випало після ЗАЕС будувати подібну станцію ще й у Туреччині. — Для порівняння: якщо взяти будь-який багатоповерховий житловий будинок чи адміністративну будівлю, тиск становить 2 кг на квадратний сантиметр. Тиск димової труби висотою 350 м також становить лише 2 кг на квадратний сантиметр. А от у реакторної будівлі – 5−6 кг!»

Монтажники збирають "пелюстки" вертикальної оболонки першого реактора ЗАЕС / Фото: DR

ЗАЕС будували в певному розумінні одержимі люди. У Рема Хеноха, керівника будівництва ЗАЕС, це вже була не перша станція. Він зумів привабити під Запоріжжя добрих фахівців, бо перед цим звів для них ціле місто — Енергодар. До цього, яким би масштабним і гучним не був би проєкт, втілювали його люди, які роками жили на будівництві у вагончиках.

Під Запоріжжям Хенох втілив небачений досі в Європі об’єкт. Три перших реактори виростали щороку за так званим поточним методом. Це коли перший ще недобудований, а вже заливаються фундаменти наступних. До цього будували кожен реактор до останнього гвинтика, а далі вже бралися за новий.

«Для втілення задуманого потрібно було залучити на новобудову понад 10 тис. людей, — згадував Хенох. — Від робочих рук військовослужбовців та „хіміків“ (засуджених, які відбувають покарання поза „зоною“) рішуче відмовилися».

Залишити відповідь